Дояр Л.В.

Криворізький технічний університет

Стан сучасної санітарно-просвітницької роботи в контексті вітчизняної історії міжвоєнного періоду (1920-30-ті рр.)

Загальновідомо, що сучасна Україна зіткнулась із серйозними проблемами в питаннях охорони здоров’я населення. Останніми роками спостерігається різке зростання важких хвороб, у тому числі й інфекційних. І це стосується не лише СНІДу. Вітчизняна охорона здоров’я не в змозі подолати й такі захворювання, як туберкульоз, що вже давно перевищив епідемілогічний поріг, гострі респіраторні захворювання, грип, дитячі інфекційні хвороби тощо. Таке становище речей спричинене різноманітними факторами, головним із яких традиційно вважають брак державних коштів. Разом з тим, існують інші механізми впливу на цю небезпечну ситуацію.

На наш погляд, грошові потоки самі по собі не зупинять жодної епідемії: потрібно забезпечити дотримання кожною людиною норм «суспільної» гігієни, карати руйнивників власного здоров’я, запровадити на законодавчому рівні сувору відповідальність для осіб, що свідомо розповсюджують небезпечну хворобу. Звичайно, оштрафувати кожного порушника, що їде із нежиттю у громадському транспорті на роботу, навряд чи вдасться. Тому тут постає питання про включення санітарно-просвітницької складової у загальнонаціональну систему суспільного виховання.

Вирішенню поставленої проблеми, на нашу думку, допоможе її ретроспективний аналіз, зокрема, знайомство із відповідними сторінками вітчизняної історії.

Питання інфекційної ураженості суспільства надзвичайно гостро повстало в перші роки радянської влади. Особливо поширеними були венеричні хвороби. В пошто-депеші Начальника Українського окружного військово-санітарного управління від 31.01.1923 р. на адресу Венеричної секції Наркомздорову повідомлялось, що в місцевих військових частинах Українського округу спостерігається надзвичайно велика захворюваність на венеричні хвороби: в кавалеристських частинах вона сягає 30 % складу [1]. Ще більшим було поширення хвороб серед цивільного населення: до 80 % населення Правобережжя страждало на вензахворювання! На VII губернському з’їзді працівників охорони здоров’я, що проходив у лютому 1923 року у Харкові, були оприлюднені приголомшуючі факти: в Куп’янському повіті 60 % населення хворіє на сіфіліс, в Вовчанському - захворення сіфілісом носить “майже суцільний характер”. Підкреслювалось, що сіфіліс охоплює цілі поселення і розповсюджується й позастатевим шляхом [2].

Про поширення цієї соціальної хвороби свідчать і такі факти: в схему “Відомостей про індивідуальне обстеження школярів в дитячих установах” було внесено пункт про спадкоємні хвороби, серед яких, поряд із іншими, згадувався сіфіліс [3]. На 3-тій сторінці республіканської газети “Коммунист” завжди уміщувались усілякі оголошення, у тому числі, і про приватні лікарські послуги. За підрахунками автора, приблизно 76 % лікарських оголошень, що були уміщені протягом 1923 року, належали лікарям-венерологам.

Намагаючись подолати важку хворобу, радянська влада вдавалася до різноманітних заходів, зокрема, й адміністративних. Так, Харківський губвиконком прийняв постанову про обов’язкову подачу медичного свідоцтва про відсутність вензахворювань у тих, хто реєструє свій шлюб у РАГСі [4]. Одночасно провадилася безпрецедентна боротьба із проституцією.

Разом з тим, вже на початку свого існування радянська влада повернулася обличчям до санітарно-просвітницької роботи. Під час Всеукраїнської наради у справах робітничої медицини, що проходила у 1923 році, йшла розмова про роз’яснювальну і виховну роботу стосовно запобігання масових захворювань [5]. Високий рівень профілактичної медицини в УСРР відзначив член англійської робітничої делегації, яка у 1936 році відвідала Донбас [6].

Питання дбайливого ставлення до власного здоров’я ставало об’єктом обговорення центральної і місцевої преси. Здається у цій справі не залишалось дрібниць. Республіканська газета «Коммунист», не соромлячись, писала про брак культурних звичок й уявлень щодо особистої гігієни у членів більшовицької партії, які, сидячи на зборах, нарадах, навіть самих відповідальних, «курять, кидають недопалки, сидять у верхньому одязі» й закликала розглядати цю проблему не тільки з точки зору гігієни і здоров’я, але й з етичних позицій [7]. Факти антисанітарії турбували кореспондентів криворізької газети «Красный горняк», яка у квітні 1927 року попереджала: «На станції Мудрьона стоїть жестяний бак з водою без кухля. Робітники і пасажири п’ють воду за допомогою брудної кришки. Є велика небезпека захворіти» [8].

Особливу увагу було приділено дітям. Дніпропетровська газета «Звезда», зокрема, один із своїх безкоштовних додатків під назвою «Будь напоготові» присвятила популяризації особистої гігієни і санітарних норм серед дітей та підлітків [9]. В Правилах під загальною назвою «Доглядай за собою» у невимушеній формі, зрозумілою мовою [стиль і орфографію документу збережено – Л.Д.] йшлося:

1) про корисність чіткого розпорядку дня та необхідність фізичних вправ

(«Вставай о 8-ій годині ранку, не валяйся у постелі», «Ковзайся на коньках, гуляй на свіжому повітрі», «Лягай спати о 9 годині вечора»);

2) про дбайливе ставлення до власного здоров’я («Умивайся з милом,

мий лице, руки, шию, груди», «Обов’язково чисть зуби зубним порошком і щоточкою», «На вулиці дихай носом, а не ртом», «Не кури – це дуже шкідливо для тебе», «Після їди полощи рот теплою водою», «Не запускай зубного болю. Звертайся до лікаря», « За партою сиди рівно, не згинай спини», «Шкільну дошку витирай вогкою ганчіркою», «Не читай лежачи», «Коли спиш, не вкривайся з головою»);

3) про боротьбу із збудниками небезпечних хвороб («Постеля нехай

чверть години буде відкрита, щоб провітрилась, по цьому застели її», «У кожного повинен бути окремий рушник», «Йдучи до школи, візьми з собою сніданок, але не загортай його у брудний чи газетний папір», «Прийшов до школи – на порозі витирай ноги», «Коли вітаєшся з ким, не стискуй руки», «Не кусай нігтів. Коли кашляєш, то кашляй у хусточку», «Не пий сирої води», «Прийшовши з школи додому, почисть одежу й чоботи. Перед їдою мий руки», «Спи тільки сам у своєму ліжкові»);

4) про навики культурної поведінки («Не плюй на долівку. Для цього є

плювальниці», «Добре пережовуй їжу, не спіши й не розмовляй під час їжі»).

Можливо, з позицій сьогоднішнього дня подібні поради виглядають спрощено й примітивно. Однак, змагання між піонерами за культуру поведінки мало позитивні наслідки: за радянських часів відійшли у минуле такі хвороби, як віспа, брюшний тиф, вже у 1930-тих рр. не мали масового розповсюдження туберкульоз і сіфіліс. Тоді як сучасне українське суспільство, навчившись користуватися одноразовим посудом і гігієнічними серветками, дедалі все більше хворіє. Брак санітарно-просвітницької культури (в державних лікарнях й досі висять затерті від часу санбюлетні радянської доби (!)), безумовно, поряд із іншими причинами стає на заваді оздоровленню нації.

Література:

1 Центральний державний архів вищих органів влади України (далі ЦДАВОВ України), ф. 342, оп. 1, спр. 1730, арк. 46.

2 Социальные болезни на Харьковщине// Коммунист. – 1923. – 16 февр. – С. 5.

3 ЦДАВОВ України, ф. 166, оп. 5, спр. 100, арк. 130.

4 ЦДАВОВ України, ф. 342, оп. 1, спр. 1730, арк. 168.

5 На Всеукраїнській нараді в справі робітничої медицини// Вісті. – 1923. – 3 квітн. – С. 3.

6 История Украинской ССР в 10-ти т. Т. 7/ Отв. ред. С. В. Кульчицкий. – К.: Наук. думка, 1984. – С. 426.

7 Охрана здоровья членов партии и будущей смены// Коммунист. – 1925. – 10 март. – С. 4.

8 Дайте кружку// Красный горняк. – 1927. – 5 апр. – С. 3.

9 Доглядай за собою// Будь напоготові. – 1928. - № 1 (січень). – С. 7.